| it's not about bicycle |
[Jun. 5th, 2009|07:44 pm] |
Я прочитав книгу, і не можу стриматися, щоб не поділитися враженнями з вами. Вона мене вразила, мабуть, найбільше із прочитаного за останній час. Це книга «короля велоспорту» Ленса Армстронга - «Не тільки про велоспорт: Моє повернення до життя».
Армстронг написав цю книгу після того, як двічі переміг у найпрестижнішій гонці світу – «Тур де Франс». І знаєте, що найцікавіше? Армстронг здобув ці перемоги після того, як вилікувався від раку…
«Спортсмен стає великим тоді, коли не боїться можливих невдач, не жаліючись, терпить навантаження. Я помітив, що, коли для перемоги треба було всього лиш стиснути зуби, і, не турбуючись про те, як ти виглядаєш збоку, терпіти біль довше за інших, я перемагав… Важкій праці притаманна бездумна простота, і, мабуть, є своя частка правди у твердженні, що всі спортсмени світового класу від чогось тікають. Колись хтось спитав у мене, яку насолоду я отримую від довгої їзди на велосипеді. «Задоволення? – перепитав я. – Не розумію, про що ви кажете». Я робив це зовсім не заради задоволення. Я робив це заради болю».
Це книга про непересічну мужність. Армстронг міг загинути, але водночас йому давали шанс на одужання. При цьому існувала загроза, що якщо не хвороба, то інтенсивне лікування могло «з’їсти» його м’язи, вихолостити легені, а операція на мозку – вплинути на координацію рухів. Але цей чоловік не просто подолав хворобу, а потім іще й виграв гонку своєї мрії. Тепер він каже: якби не боротьба з раком – можливо, він і не став би чемпіоном.
«Повернення до життя» не закінчилось двома перемогами у «Тур де Франс». У наступні п’ять сезонів, із 2001-й по 2005-й, Армстронг виграв ще п’ять гонок «Тур де Франс»! (Сподіваюсь, він напише книгу ще й про цю частину своєї біографії:)) Досі такий врожай перемог не підкорявся жодному велосипедисту, навіть кумирам Армстронга. У 2008-му Армстронг повернувся у великий спорт, і нині виступає в одній команді із найкращим укразнським велосипедистом Ярославом Поповичем - у казаській "Астані". Щоправда, наразі без нагород. Але амбіція стоїть немаленька - ще раз виграти "Тур де Франс".
Книга – пізнавальна. Окрім власне історії про цю непересічну людину, я багато дізнався про професійний велоспорт, традиції та етикет (це взагалі окрема «пестня»!) гонщиків. Раджу всім – і тим, хто любить велосипед, і тим, хто навіть не вміє кататися.
Нижче - шматок із книги, який чудово ілюструє характер Армстронга і розповідає про етикет велогонщиків:
«Я не проявляв поваги до суперників. Ані найменшої. Я впирався рогом, був гучнішим за всіх, махав кулаками. Я ніколи не уступав і дещиці території. Журналісти любили мене, бо я був не таким, як усі. Але серед спортсменів я постійно наживав собі ворогів.
Я ображав великих європейських чемпіонів. Під час однієї з перших гонок у ранзі професіонала, у «Турі Середземномор’я», у мене був конфлікт із Морено Аржентіном – дуже серйозним та шанованим італійським велосипедистом. Він був одним із грандів, чемпіоном світу, переможцем багатьох гонок. Але я кинув йому виклик. На трасі зібралося біля 150 гонщиків, які вели боротьбу за краще місце в групі – пелотоні, «довбали» один одного, штовхалися, підрізали.
Коли я вирівнявся з Аржентіном, він озирнувся на мене і з певним подивом запитав: «Що ти тут робиш, Бішоп?»
Це вивело мене. Він навіть не знав мого імені! Він подумав, що я Енді Бішоп – інший учасник американської команди. Я подумав: «І цей хлопець мене не знає? Дізнається!»
- Та пішов ти, К’япуччі! – випалив я, назвавши його іменем іншого велосипедиста його команди.
Аржентіна заціпило. Він же капо, бос, а я для нього був маловідомим американцем, який іще нічого в своєму житті не виграв. Але в мене вже були певні результати, і я вважав, що він мусив мене знати.
- Ей, К’япуччі, - сказав я. – Мене звати Ленс Армстронг, і до кінця гонки ти добре запам’ятаєш це прізвище.
Я мав на меті не стільки виграти цю гонку, скільки скинути із п’єдесталу Аржентіна. Але до кінця я не витримав. Гонка тривала п’ять днів, і я не розрахував сили – бо був недосвідчений. Після змагання Аржентін приходив до старших колег моєї команди – це частина етикету – і попросив, щоб мене навчили хоча б якихось манер.
Через кілька днів я вийшов на старт одноденної гонки «Тур Лайгуелья». У цій гонці перемога Аржентіна вважалась очевидною. Фаворитом будь-якої гонки на теренах Італії були італійці, а особливо їхній лідер Аржентін. Мені ще не випадало нагоди зганьбити якогось ветерана на його батьківщині, на очах його вболівальників. Але я знову помчав за Аржентіном. Я кинув йому виклик – і виграв дуель.
Під кінець гонки у відрив пішло чотири велосипедиста: Аржентін, К’япуччі, венесуелець Сьєрра і я. Останній відрізок дороги я мчав чимдуж і вийшов уперед. Аржентін не міг повірити, що програє гонку мені, вискочці-американцю. І тоді він зробив те, що запам’яталось мені назавжди. За п’ять метрів до фінішної лінії він загальмував – спеціально! – і зайняв четверте місце, залишившись без медалі. Гонку виграв я.
На подіумі три місця, і Аржентін не хотів стояти там поруч зі мною. Це справило на мене більше враження, ніж будь-яка можлива нотація чи навіть бійка. Він показав, наскільки мене зневажає. Це була елегантна форма образи.
За роки, що минули з того часу, я навчився любити Італію та італійців і, звісно, їхнього великого гонщика Морено Аржентіна. Ми стали добрими друзями. Коли нам випадає нагода зустрітися, ми обіймаємося на італійський манір і сміємося».
|
|
|
![[info]](http://l-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif){kind=small}
sam_ta_claus's journal
